Сценарії виховних заходів

ЗНАТЬ ОД БОГА І ГОЛОС ТОЙ, І ТІ СЛОВА…

 

         По-святковому прибрана сцена. Великий портрет Т.Г.Шевченка, вбраний у рушник. Поруч на почесному місці – “Кобзар” Т.Г.Шевченка. Горить свічка, поруч лежить писарське перо, яблука, квіти, калина. Біля сцени виставка творів українських поетів. Плакати, вислови, ілюстрації, малюнки.

 

         (Звучить мелодія пісні на слова Т.Г.Шевченка “Думи мої”)

 

Ведуча:     Є дні, що минають і непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний, як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце.

 

Ведучий:   Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.

 З позаминулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. Це День, який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

 

Ведуча:  Наша літературно – музична композиція приурочена світлій памяті Тараса Шевченка і проходить в рамках  відзначення 200 річчя з дня народження геніального поета.

 

 Ведучий: Річниці від дня народження Великого Кобзаря України присвячується!

 

Ведуча:     Його слова – мов та вода жива,

                   Що гоїть рани, мертвих воскрешає,

                   В свої обійми правда світова

                   Його, як сина, радісно приймає.

 

Ведучий:   Коли в важких ти стомишся трудах,

                   Чи закрадеться в душу сумнів чорний

                   Згадай лише, який пройшов він шлях,

                   Який він був у бурях непоборний.

 

Ведуча:     Він голос мав, як кари правий гнів

                   Він голос мав, як пісня колискова.

                   І з муки він народної розцвів

                   Щоб людям радість розцвіла чудова.

 

Ведучий:   Зростає покоління молоде

                   Нові вогні горять на небокраї.

                   Та вдалеч з наймолодшими іде

                   Пророк зорі, що землю він осяє.

 

                   (Звучить в запису народна колискова, стихає).

 

Голос матері:     Дитино моя, де ти блукаєш…

Голос сина:        Доленьку, мамо, шукаю.

Голос матері:     Шукай, синочку, шукай та не барися, а знайдеш, притули до серця й додому неси…

 

Ведуча:               Нещастя переслідували Тараса Шевченка з раннього дитинства. Восьми років він втратив матір. Батько встиг одружитися з удовою з дітьми і через два роки помер, залишивши своїх дітей сиротами з мачухою, яка віддала малого Тараса в пастушки – так з десяти літ починається Шевченкова самостійність.

                            

                              (На сцені босоніж, у полотняній сорочці виходить маленький Тарас пастушок. В одній руці у нього дубець, у другій – стара книга, за поясом – сопілка. Він сідає на підлогу і роздивляється книгу.)

                              

Ведучий:   Він був поганим пастушком, адже його більше цікавив навколишній світ – небо над головою, книжки, які він навчився читати.

 

 

Ведуча:      У тяжкій неволі

                   Ріс малий Тарас.

                   Він не вчився в школі.

                   Він ягнята пас.

 

Ведучий:   Сонце вже доволі височенько,

                   Вітряки розіп’яті стоять.

                   Он малий Григорія Шевченка

                   За селом пасе чужих ягнят.

 

Малий Тарас: (встає, підходить до краю сцени)

 

Тарас:        Мені тринадцятий минало.

                   Я пас ягнята за селом.

                   Чи то так сонечко сіяло,

                   Чи так мені чого було?

                   Мені так любо, любо стало,

                   Неначе в бога…

                   Уже прокликали до паю,

                   А я собі у бур’яні

                   Молюся богу… І не знаю,

                   Чого маленькому мені

 

                   Тоді так приязно молилось,

                   Чого так весело було?

                   Господнє небо, і село,

                   Ягня, здається веселилось!

                   І сонце гріло, не пекло!

                   Та недовго сонце гріло,

                   Недовго молилось…

                   Запекло, почервоніло

                   І рай запалило.

                   Мов прокинувся, дивлюся:

                   Село почорніло,

                   Боже небо голубеє

                   І те помарніло.

                   Поглянув я на ягнята –

                   Не мої ягнята!

                   Обернувся я на хату –

                   Нема в мене хати!

                   Не дав мені бог нічого!..

                   І хлинули сльози,

                   Тяжкі сльози!.. А дівчина

                   При самій дорозі

                   Недалеко коло мене

                   Плоскінь вибирала,

                   Та й почула, що я плачу,

                   Прийшла, привітала,

                   Утирала мої сльози

                   І поцілувала…

 

                   Неначе сонце засіяло,

                   Неначе все на світі стало

                   Моє… Лани, гаї, сади!

                   І ми, жартуючи погнали

                   Чужі ягнята до води.

 

Ведуча:      В цьому біографічному вірші він тепло і зворушливо згадав подругу          свого дитинства Оксану Коваленко…Це було чисте почуття дитячого кохання, яке, безперечно, мало вплив на подальший духовний розвиток юнака.

 

                   (Звучить пісня “Стоїть гора високая”)

 

Ведуча:    Здавалось, уже в дев’ять-дванадцять років Тарас зазнав усе            горе людське, в тому числі і таємницю смерті, адже йому часто приходилось ночами замість своїх вчителів читати над небіжчиками молитви. Все життя простого українського селянина було для нього  відкрите. І була в малому хлопцеві якась внутрішня сила, що гнала його до смутно відчуваного світу високої культури.

 

Ведучий: Тарас вчився читати, списував Сковороду в свої зошити. Про зошит зі сковородинськими “псалмами” у дяка Севгиря-сліпого він писав у повісті “Княгиня”.

 

                   (На сцені з’являється Шевченко)

 

Шевченко:         Давно те діялось. Ще в школі,

                   Таки в учителя-дяка,

          Гарненько вкраду п’ятака –

          Бо я було трохи не голе,

          Таке убоге – та й куплю

          Паперу аркуш. І зроблю

          Маленьку книжечку. Хрестами

          І візерунками з квітками

          Кругом листочки обведу.

          Та й списую Сковороду

          Або…Три  царії       дари”.

 

 Ведучий:  Пробував себе Тарас і в малярстві. Після довгих поневірянь у малярів сусідніх сіл і марудної праці у пана Енгельгардта Шевченко потрапив у Петербург  до цехового майстра живописних справ на прізвище Ширяєв.

 

Ведуча:      Найбільшим дарунком долі для Шевченка стала зустріч у літньому саду в липні 1835 року з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком.

 

Ведучий:   Отримавши волю, Шевченко теж стає учнем Академії мистецтв і з великою жадобою вбирає дорогоцінну спадщину світової культури, швидко зростаючи до рівня освіченості провідних представників тогочасної інтелігенції, в колі якої він незабаром завойовує щиру симпатію і любов.

 

                   (Шевченко , сидячи за столом)

 

Шевченко:  Странное, однако же, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каким был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю.

 

 

 

                   (Музичний фон «Думи мої, думи мої”).

 

Ведучий: 18 квітня 1840 року виходить друком невелика книжечка віршів – “Кобзар” Тараса Шевченка.

 

                  

Ведуча: Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складалися на тернистих дорогах поетового життя, писалися то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспійських під самотнім сонцем вигнання.

                  

                            (Музика посилюється)

 

Ведучий:    Поезія “Кобзаря” виростала з безмежної любові до України. Жоден поет світу не зрівнюється з ним у величі своєї жертовної любові до народу.

                           

                            (Музика стихає)

 

Ведуча:    У кожного з нас Шевченко свій, найпотрібніший, найрідніший в якихось потаємних доторках душі, в найболючіших і найуразливіших точках серця.

 

                            (Студенти читають вірші із “Кобзаря”, звучить пісня “Все йде, все минає”, “Така її доля”, “Перебендя”).

 

Шевченко: “І ось стоїть переді мною наша убога, стара біла хата з потемнілою солом’яною покрівлею та чорним димарем, а коло хати на причітлку яблуня з червонобокими яблуками, а круг яблуні квітник -            улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки. А коло воріт стоїть стара розлога верба з  засохлим верхів’ям,

                   А за вербою – клуня, оточена стіжками жита, пшениці й різного, всякого збіжжя; а за клунею косогором піде вже сад! Та який сад! А за садом левада, а за левадою долина, а в долині тихий, ледве журкотить струмок, оброслий вербами й калиною та окутаний широколистими темно-зеленими лопухами; а в цьому струмку під навислими лопухами купається опецькуватий білявий хлопчик…”

 

                   (Звучить пісня “Садок вишневий коло хати”).

 

Читець:     Не називаю її раєм,

                   Тії хатиночки в гаї

                   Над чистим ставом край села

                   Мене там мати повила.

                   І повиваючи, співала,

                   Свою нудьгу переливала

                   В свою дитину…В тім гаю,

                   У тій хатині, у раю

                   Я бачив пекло… Там неволя,

                   Робота тяжкая, ніколи

                   І помолитись не дають.

 

                   (Музичний фон)

 

Ведучий: За доносом у 1847 році Шевченка було заарештовано. Доповідаючи Миколі 1, шеф жандармів О. Орлов наголошував, що не такими важливими є задуми братчиків, як “підбурливі твори Шевченка”, називаючи поета “однім з найважливіших злочинців”?

 

Шевченко (задумливо): Пани,пани !

                            Схаменіться! Будьте люде!

                            Бо лихо вам буде!

                            Розкуються незабаром

                            Заковані люде,

                            Настане суд, заговорять

                            І Дніпро, і гори!

                            І потече сторінками

                            Кров у минє море

                            Дітей ваших…

 

Ведуча:      З цього часу попав Шевченко в ще більше рабство, з якого його викупили десять років тому.

 

Шевченко:         Та не дай, Господи нікому,

                   Як мені тепер, старому,

                   У неволі пропадати,

                   Марне літа коротати.

Ой піду я степом-лугом

Та розважу свою тугу.

Не йди, кажуть, з ції хати.

Не пускають погуляти.

 

                   (Звучить пісня “Зоре моя вечірняя”)

 

Читець:     Одним-єдине при долині

                   В степу край дороги

                   Стоїть дерево високе,

                   Покинуте Богом.

                   Покинуте сокирою,

                   Огнем не палиме,

                   Шепочеться із долиною

                   О давній годині.

                   І гайдамаки не минають

                   Дерева святого.

                   На долину заїжджають,

                   Дивуються з його

                   І моляться, і жертвами

                   Дерево благають,

                   Щоб парости розпустило

                   У їх біднім краї.

 

                   (Звучить пісня “Тарасова верба”).

 

Читець:     Повернувсь Тарас з неволі

                   Вже хворим до хати.

                   Але пісню, але душу

                   Не забув складати.

 

(Входить Лілея у довгій білій сорочці з розпущеним волоссям, звучить мелодія української народної пісні).

 

Лілея:        За що мене, як росла я,

                   Люди не любили?

                   За що мене, як виросла,

                   Молодою вбили?

                   За що ж вони тепер мене

                   В палатах вітають,

                   Царівною називають,

                   Очей не спускають

                   З мого цвіту? Дивуються,

                   Не знають, де діти!

                   Скажи мені, мій братику,

                   Королевий цвіте!

                   Нащо мене Бог поставив

                   Цвітом на сім світі?

                   Щоб людей я веселила,

                   Тих самих, що вбили

                   Мене й Матір? Милосердний,

                   Святий Боже, милий!

 

                   (Звучить пісня “Плач Ярославни”)

 

                   Виходить Катерина. Звучить  англійською мовою уривок з поеми

                   “Катерина”.

                   “Єсть на світі доля”.

 

                   (Виходить Мар’яна-Черниця. Звучить мелодія пісні “Віють вітри” на         слова І. Котляревського).

 

Мар’яна:   Хоче мене моя мати заміж дати

 

                   (Плаче. Виходить Мати).

Мати:        Чого плачеш, моя доню?

 

Мар’яна:   Матусенько, голубонько!

                   Не губіте ви мою долю!

                   Оддай мене, моя мамо,

                   Та не за старого,

                   Оддай мене, моє серце,

                   Та за молодого.

 

Мати:        Дочко моя, Мар’яно,

                   Оддам тебе за пана,

                   За старшого, багатого,

                   За сотника Івана.

 

Мар’яна:   Умру, серце – мамо,

                   За сотником Іваном.

 

Мати:        Не вмрем, будем панувати,

                   Будем діток годувати.

Мар’яна:   Не хочу я панувати,

                   Не піду я, мамо!

                   Рушниками, що придбала,

                   Спусти мене в яму.

                   Нехай попи заспівають

                  

                   А дружки поплачуть.

                   Легше, мамо, в труні лежать

                   Аніж його бачить.

                   Піду в найми, піду в люди,

                   А за сотником не буду.

                   (виходять).

 

Учасник:   Не слухала стара мати,

                   Робила, що знала.

                   Все бачила чорнобрива,-

                   Сохла і мовчала.

                   Пішла вночі до ворожки,

                   Щоб поворожити.

                   Чи довго їй на сім світі

                   Без милого жити.

 

                   (На сцену виходять ворожка і Мар’яна)

 

Мар’яна:   Бабусенько, голубонько,

                   Розкажи, що знаєш,

                   Бо віддає мене мати

                   За старого заміж.

 

Учасник:   Пішла стара, мов паламар

                   Дістала з полиці.

 

Бабуся:      Ось на тобі сього дива.

                   Піди до криниці,

                   Поки півні не співали,

                   Умийся водою,

                   Випий трошки цього зілля –

                   Все лихо загоїть.

                   Вип’єш – біжи якомога:

                   Щоб там не кричало,

                   Не оглянься поки станеш

                   Аж там, де прощалась.

 

Учасник:   Пішла, вмилась, напилася,

                   Мов не своя стала.

                   Вдруге, втретє, та мов сонна,

                   В степу заспівала.

 

Ведуча:      Шевченко - поет не тільки пригнобленого українського народу, а й всього багатостраждального людства.

 

 

                            (На фоні музики)

 

Ведучий:     90 років тому, незважаючи на заборону святкування столітнього ювілею     народження Шевченка, патріарх грузинської культури Акакій Церетелі скликав грузинських митців. Б’є  восьма вечора, вирує столичний театр опери і балету, асистенти – учні вводять сімдесятичотирьохрічного Церетелі на сцену; зал затихає: патріарх прямує до центру сцени, де височить портрет Великого Кобзаря України. Церетелі просить допомогти йому опуститися перед ним на коліна, і завмерлий зал чує,що вуста великого мужа Грузії промовляють слова,  що відразу стають крилатими: “Спасибі Тобі, Батьку Тарасе, що  ти навчив мене любити Грузію”….

 

                   (Музика звучить голосніше. На сцену виходять письменники).

 

Учасник:   Я, Альфред Курелла, німецький письменник, стверджую, що Тарас Шевченко не має в собі рівних у світовій літературі. Жодна країна не висунула такого поета, народного в справжньому розумінні цього слова, поета, який так повно, так правдиво і так безпосередньо передав настрої та думки поневоленого народу.

 

Учасник:   Я, Рокуел Кент, американський художник і американець кров’ю і плоттю, але те, що бачив із творів Шевченка-художника, і те, що знаю про нього як про поета, викликає найглибші почуття щирого захоплення його талантом і творчістю.

                   Я пишаюся цими творами, немовби я сам – українець. Ваш Шевченко – це і мій Шевченко. Я люблю і ціную Шевченка.

 

Учасник:    Я, Назим Хікмет, турецький письменник, вважаю: до того часу, поки народи будуть воювати за свою національну незалежність і демократичні права, вірші Шевченка читатимуться на різних мовах. Поки б’ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка.

 

                   (Звучать дві поезії англійською мовою: “Заповіт”, “Мені однаково, чи буду…”)

 

Ведучий      10 березня 1861 року Шевченка не стало

 

                   (Відповідний музичний фон)

 

Читець:      ( за сценою)

 

                    Маленьку хату над Дніпром

                   І дві тополі коло хати…

                   Чого ж іще мені прохати

                   В своєї долі, що добром

                   Не бавила мене ніколи?

                   Одне лишень тебе молю:

 

                   Умерти дай на Україні,

                   Під плотом згинути в рові,

                   Але на рідній на траві,

Під рідні співи солов’їні…

 

                   (У виконанні хору звучить пісня на сл.Т.Г.Шевченка

                   “Як умру, то поховайте”)

 

Ведучий:   Хай і нині обпікає примерзлі наші душі вогонь слова безсмертного Тараса.

 

Ведуча:      Хай воскресне пророк у душі кожного українця і пребуде в помислах та діяннях його задля добра України.

 

                   (Хор виконує пісню “Реве та стогне Дніпр широкий…”) 

Ведучий.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

У росяні вінки заплетені суцвіття,

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.

 

Шевченко:         (За сценою під музику)

                     А може, тихо за літами

                   Слова, мережані сльозами,

                   І долетять коли-небудь

                   На Україну…і падуть

                   Неначе роси над землею

                   На щире серце молодеє.

                   Сльозами тихо упадуть!

                   І покиває головою,