Сценарії виховних заходів
ЗНАТЬ ОД БОГА І ГОЛОС ТОЙ, І ТІ СЛОВА…
По-святковому прибрана сцена. Великий портрет Т.Г.Шевченка, вбраний у рушник. Поруч на почесному місці – “Кобзар” Т.Г.Шевченка. Горить свічка, поруч лежить писарське перо, яблука, квіти, калина. Біля сцени виставка творів українських поетів. Плакати, вислови, ілюстрації, малюнки.
(Звучить мелодія пісні на слова Т.Г.Шевченка “Думи мої”)
Ведуча: Є дні, що минають і непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний, як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце.
Ведучий: Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.
З позаминулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. Це День, який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.
Ведуча: Наша літературно – музична композиція приурочена світлій памяті Тараса Шевченка і проходить в рамках відзначення 200 річчя з дня народження геніального поета.
Ведучий: Річниці від дня народження Великого Кобзаря України присвячується!
Ведуча: Його слова – мов та вода жива,
Що гоїть рани, мертвих воскрешає,
В свої обійми правда світова
Його, як сина, радісно приймає.
Ведучий: Коли в важких ти стомишся трудах,
Чи закрадеться в душу сумнів чорний
Згадай лише, який пройшов він шлях,
Який він був у бурях непоборний.
Ведуча: Він голос мав, як кари правий гнів
Він голос мав, як пісня колискова.
І з муки він народної розцвів
Щоб людям радість розцвіла чудова.
Ведучий: Зростає покоління молоде
Нові вогні горять на небокраї.
Та вдалеч з наймолодшими іде
Пророк зорі, що землю він осяє.
(Звучить в запису народна колискова, стихає).
Голос матері: Дитино моя, де ти блукаєш…
Голос сина: Доленьку, мамо, шукаю.
Голос матері: Шукай, синочку, шукай та не барися, а знайдеш, притули до серця й додому неси…
Ведуча: Нещастя переслідували Тараса Шевченка з раннього дитинства. Восьми років він втратив матір. Батько встиг одружитися з удовою з дітьми і через два роки помер, залишивши своїх дітей сиротами з мачухою, яка віддала малого Тараса в пастушки – так з десяти літ починається Шевченкова самостійність.
(На сцені босоніж, у полотняній сорочці виходить маленький Тарас пастушок. В одній руці у нього дубець, у другій – стара книга, за поясом – сопілка. Він сідає на підлогу і роздивляється книгу.)
Ведучий: Він був поганим пастушком, адже його більше цікавив навколишній світ – небо над головою, книжки, які він навчився читати.
Ведуча: У тяжкій неволі
Ріс малий Тарас.
Він не вчився в школі.
Він ягнята пас.
Ведучий: Сонце вже доволі височенько,
Вітряки розіп’яті стоять.
Он малий Григорія Шевченка
За селом пасе чужих ягнят.
Малий Тарас: (встає, підходить до краю сцени)
Тарас: Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога…
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята –
Не мої ягнята!
Обернувся я на хату –
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала…
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… Лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи погнали
Чужі ягнята до води.
Ведуча: В цьому біографічному вірші він тепло і зворушливо згадав подругу свого дитинства Оксану Коваленко…Це було чисте почуття дитячого кохання, яке, безперечно, мало вплив на подальший духовний розвиток юнака.
(Звучить пісня “Стоїть гора високая”)
Ведуча: Здавалось, уже в дев’ять-дванадцять років Тарас зазнав усе горе людське, в тому числі і таємницю смерті, адже йому часто приходилось ночами замість своїх вчителів читати над небіжчиками молитви. Все життя простого українського селянина було для нього відкрите. І була в малому хлопцеві якась внутрішня сила, що гнала його до смутно відчуваного світу високої культури.
Ведучий: Тарас вчився читати, списував Сковороду в свої зошити. Про зошит зі сковородинськими “псалмами” у дяка Севгиря-сліпого він писав у повісті “Княгиня”.
(На сцені з’являється Шевченко)
Шевченко: Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п’ятака –
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге – та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду
Або…Три царії дари”.
Ведучий: Пробував себе Тарас і в малярстві. Після довгих поневірянь у малярів сусідніх сіл і марудної праці у пана Енгельгардта Шевченко потрапив у Петербург до цехового майстра живописних справ на прізвище Ширяєв.
Ведуча: Найбільшим дарунком долі для Шевченка стала зустріч у літньому саду в липні 1835 року з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком.
Ведучий: Отримавши волю, Шевченко теж стає учнем Академії мистецтв і з великою жадобою вбирає дорогоцінну спадщину світової культури, швидко зростаючи до рівня освіченості провідних представників тогочасної інтелігенції, в колі якої він незабаром завойовує щиру симпатію і любов.
(Шевченко , сидячи за столом)
Шевченко: Странное, однако же, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каким был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю.
(Музичний фон «Думи мої, думи мої”).
Ведучий: 18 квітня 1840 року виходить друком невелика книжечка віршів – “Кобзар” Тараса Шевченка.
Ведуча: Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складалися на тернистих дорогах поетового життя, писалися то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспійських під самотнім сонцем вигнання.
(Музика посилюється)
Ведучий: Поезія “Кобзаря” виростала з безмежної любові до України. Жоден поет світу не зрівнюється з ним у величі своєї жертовної любові до народу.
(Музика стихає)
Ведуча: У кожного з нас Шевченко свій, найпотрібніший, найрідніший в якихось потаємних доторках душі, в найболючіших і найуразливіших точках серця.
(Студенти читають вірші із “Кобзаря”, звучить пісня “Все йде, все минає”, “Така її доля”, “Перебендя”).
Шевченко: “І ось стоїть переді мною наша убога, стара біла хата з потемнілою солом’яною покрівлею та чорним димарем, а коло хати на причітлку яблуня з червонобокими яблуками, а круг яблуні квітник - улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки. А коло воріт стоїть стара розлога верба з засохлим верхів’ям,
А за вербою – клуня, оточена стіжками жита, пшениці й різного, всякого збіжжя; а за клунею косогором піде вже сад! Та який сад! А за садом левада, а за левадою долина, а в долині тихий, ледве журкотить струмок, оброслий вербами й калиною та окутаний широколистими темно-зеленими лопухами; а в цьому струмку під навислими лопухами купається опецькуватий білявий хлопчик…”
(Звучить пісня “Садок вишневий коло хати”).
Читець: Не називаю її раєм,
Тії хатиночки в гаї
Над чистим ставом край села
Мене там мати повила.
І повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину…В тім гаю,
У тій хатині, у раю
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
(Музичний фон)
Ведучий: За доносом у 1847 році Шевченка було заарештовано. Доповідаючи Миколі 1, шеф жандармів О. Орлов наголошував, що не такими важливими є задуми братчиків, як “підбурливі твори Шевченка”, називаючи поета “однім з найважливіших злочинців”?
Шевченко (задумливо): Пани,пани !
Схаменіться! Будьте люде!
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторінками
Кров у минє море
Дітей ваших…
Ведуча: З цього часу попав Шевченко в ще більше рабство, з якого його викупили десять років тому.
Шевченко: Та не дай, Господи нікому,
Як мені тепер, старому,
У неволі пропадати,
Марне літа коротати.
Ой піду я степом-лугом
Та розважу свою тугу.
Не йди, кажуть, з ції хати.
Не пускають погуляти.
(Звучить пісня “Зоре моя вечірняя”)
Читець: Одним-єдине при долині
В степу край дороги
Стоїть дерево високе,
Покинуте Богом.
Покинуте сокирою,
Огнем не палиме,
Шепочеться із долиною
О давній годині.
І гайдамаки не минають
Дерева святого.
На долину заїжджають,
Дивуються з його
І моляться, і жертвами
Дерево благають,
Щоб парости розпустило
У їх біднім краї.
(Звучить пісня “Тарасова верба”).
Читець: Повернувсь Тарас з неволі
Вже хворим до хати.
Але пісню, але душу
Не забув складати.
(Входить Лілея у довгій білій сорочці з розпущеним волоссям, звучить мелодія української народної пісні).
Лілея: За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодою вбили?
За що ж вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий цвіте!
Нащо мене Бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й Матір? Милосердний,
Святий Боже, милий!
(Звучить пісня “Плач Ярославни”)
Виходить Катерина. Звучить англійською мовою уривок з поеми
“Катерина”.
“Єсть на світі доля”.
(Виходить Мар’яна-Черниця. Звучить мелодія пісні “Віють вітри” на слова І. Котляревського).
Мар’яна: Хоче мене моя мати заміж дати
(Плаче. Виходить Мати).
Мати: Чого плачеш, моя доню?
Мар’яна: Матусенько, голубонько!
Не губіте ви мою долю!
Оддай мене, моя мамо,
Та не за старого,
Оддай мене, моє серце,
Та за молодого.
Мати: Дочко моя, Мар’яно,
Оддам тебе за пана,
За старшого, багатого,
За сотника Івана.
Мар’яна: Умру, серце – мамо,
За сотником Іваном.
Мати: Не вмрем, будем панувати,
Будем діток годувати.
Мар’яна: Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають
А дружки поплачуть.
Легше, мамо, в труні лежать
Аніж його бачить.
Піду в найми, піду в люди,
А за сотником не буду.
(виходять).
Учасник: Не слухала стара мати,
Робила, що знала.
Все бачила чорнобрива,-
Сохла і мовчала.
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити.
Чи довго їй на сім світі
Без милого жити.
(На сцену виходять ворожка і Мар’яна)
Мар’яна: Бабусенько, голубонько,
Розкажи, що знаєш,
Бо віддає мене мати
За старого заміж.
Учасник: Пішла стара, мов паламар
Дістала з полиці.
Бабуся: Ось на тобі сього дива.
Піди до криниці,
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки цього зілля –
Все лихо загоїть.
Вип’єш – біжи якомога:
Щоб там не кричало,
Не оглянься поки станеш
Аж там, де прощалась.
Учасник: Пішла, вмилась, напилася,
Мов не своя стала.
Вдруге, втретє, та мов сонна,
В степу заспівала.
Ведуча: Шевченко - поет не тільки пригнобленого українського народу, а й всього багатостраждального людства.
(На фоні музики)
Ведучий: 90 років тому, незважаючи на заборону святкування столітнього ювілею народження Шевченка, патріарх грузинської культури Акакій Церетелі скликав грузинських митців. Б’є восьма вечора, вирує столичний театр опери і балету, асистенти – учні вводять сімдесятичотирьохрічного Церетелі на сцену; зал затихає: патріарх прямує до центру сцени, де височить портрет Великого Кобзаря України. Церетелі просить допомогти йому опуститися перед ним на коліна, і завмерлий зал чує,що вуста великого мужа Грузії промовляють слова, що відразу стають крилатими: “Спасибі Тобі, Батьку Тарасе, що ти навчив мене любити Грузію”….
(Музика звучить голосніше. На сцену виходять письменники).
Учасник: Я, Альфред Курелла, німецький письменник, стверджую, що Тарас Шевченко не має в собі рівних у світовій літературі. Жодна країна не висунула такого поета, народного в справжньому розумінні цього слова, поета, який так повно, так правдиво і так безпосередньо передав настрої та думки поневоленого народу.
Учасник: Я, Рокуел Кент, американський художник і американець кров’ю і плоттю, але те, що бачив із творів Шевченка-художника, і те, що знаю про нього як про поета, викликає найглибші почуття щирого захоплення його талантом і творчістю.
Я пишаюся цими творами, немовби я сам – українець. Ваш Шевченко – це і мій Шевченко. Я люблю і ціную Шевченка.
Учасник: Я, Назим Хікмет, турецький письменник, вважаю: до того часу, поки народи будуть воювати за свою національну незалежність і демократичні права, вірші Шевченка читатимуться на різних мовах. Поки б’ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка.
(Звучать дві поезії англійською мовою: “Заповіт”, “Мені однаково, чи буду…”)
Ведучий 10 березня 1861 року Шевченка не стало
(Відповідний музичний фон)
Читець: ( за сценою)
Маленьку хату над Дніпром
І дві тополі коло хати…
Чого ж іще мені прохати
В своєї долі, що добром
Не бавила мене ніколи?
Одне лишень тебе молю:
Умерти дай на Україні,
Під плотом згинути в рові,
Але на рідній на траві,
Під рідні співи солов’їні…
(У виконанні хору звучить пісня на сл.Т.Г.Шевченка
“Як умру, то поховайте”)
Ведучий: Хай і нині обпікає примерзлі наші душі вогонь слова безсмертного Тараса.
Ведуча: Хай воскресне пророк у душі кожного українця і пребуде в помислах та діяннях його задля добра України.
(Хор виконує пісню “Реве та стогне Дніпр широкий…”)
Ведучий.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Твоя, Тарасе, звільнена земля.
У росяні вінки заплетені суцвіття,
До ніг тобі, титане, кладемо.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
Тебе своїм сучасником звемо.
Шевченко: (За сценою під музику)
А може, тихо за літами
Слова, мережані сльозами,
І долетять коли-небудь
На Україну…і падуть
Неначе роси над землею
На щире серце молодеє.
Сльозами тихо упадуть!
І покиває головою,