І тільки слово збереже в основі безсмертя української душі

 

 

                                                       Сценарій свята рідної мови

                                                       Автори :викладачі української мови

                                                       та літератури

                                                       Козачук О.І.,  Пономаренко Л.І.

 

Слово про державні мови

Споконвіку в держави, у нації

Стало добрим законом, панове:

Жить не може людина у Франції

І не знати французької мови.

В кожній мові – квітіння конвалії,

Гуркіт грому і гомін діброви

Жить не може людина в Італії

І не знать італійської мови.

Жить не можна в Норвегії, Швеції,

У Румунії, коло Молдови,

У Німеччині, в Польщі, у Греції

І не знати державної мови.

Тож думки пропливають як тіні,

В далину, в безгоміння Дніпрове.

Жити можна лише в Україні

І не знати вкраїнської мови.

                                   Микола Єременко

 

    Упродовж кількох століть український народ привчали до думки про нібито «вторинність» української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив  української ж писемності, історії та культури, яка сягає глибокої давнини і нараховує багато тисячоліть. Тому й маємо зараз так багато манкрутів – «зросійщених українців», а ще гірше -  доводимо  мелодійну, багату на образність і синонімічність  рідну мову  до рівня суржику, сленгу, всіляких запозичень і навіть вульгаризмів. І забуваємо при цьому, що наші предки, перебуваючи під ярмом Польщі, Росії, Австро-Угорщини і виборюючи віками право на незалежність ціною крові, як коштовний скарб, зберегли,  відшліфували і передали у спадок нащадкам свою, українську мову. Коли ж прийде усвідомлення, що кожен з нас особисто причетний до збереження і процвітання цього найкоштовнішого скарбу – рідної мови? Древній мислитель Конфуцій казав: «Замість того, щоб нарікати на темряву, запали свою свічку». Отож, кожен українець має замислитись над проблемою особистої причетності до існування рідної мови, її збереження і процвітання, функціонування не тільки в книгах і підручниках, а в повсякденному житті і «запалити свою свічку»  -  не допустити вузької і обмеженої  власної мовної свідомості. Кожна людина повинна дбати про культуру власного мовлення, бути вкрай чуйною до слова,забувати власні недоречні мовні амбіції заради Рідного Слова цілої нації. Очевидно, це завдання не з легких, особливо в наших складних умовах сучасного життя, але ж дар Рідної мови – це великий Божий дар, і його слід належно цінувати й плекати протягом усього життя.

      Сьогодні нас зібрала тут, вочевидь не байдужих людей, любов до рідного слова. Тому дозвольте розпочати наш усний журнал, присвячений Міжнародному дню рідної мови. Відкриваємо його на сторінці першій.

 

Сторінка перша

З ІСТОРІЇ РІДНОГО СЛОВА

   Ведучий:

        Слова

В вас мудрість вічна і любов жива…

А хтось же вас народжував, слова,

Хтось ті суцвіття звуків винаходив,

 Що стали потім мовами народів!

Коли зірки сміялись крізь віття

І у небесну сипались ріллю

Хтось десь уперше вимовив «люблю»

І те люблю дзвенить тисячоліття…

А хтось же вас народжував, слова,

А в них мій край ридає і співа,

і хтось забутий в слові – в зелен-маї

Із тьми тисячолітньої скресає

Вони к мені приходять кожну ніч

Навмерлими мільйонами облич.

Печалями й коханнями своїми

Ночами й очима голубими.

І хтось у серце просить імлі

І кличе душу і тривожить знову.

Стоїть і кличе , древньо-стовіково,

Хоч не лишив нічого на землі,

А лиш одне – навіки вічне слово.

                                                                                  (Станіслав Тельнюк)

                                

Учасник:  Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Разом з російською і білоруською мовами вона входить до складу східно-слов’янської підгрупи  слов’янської групи мов. Протягом багатьох років учених цікавлять такі питання: коли і як народилася слов’янська писемність, слов’янська абетка. Перший історик слов’янської мови болгарський книжник, учений, чернець Чорноризець Храбр у своїй книзі «Сказання про письмена» (Х століття) розповідає про два етапи виникнення слов’янського письма. Перший – коли слов’яни були ще язичниками, а відтак читали і ворожили мовою зарубок, рисок, малюнків. Другий – після хрещення, коли стали користуватися римськими і грецькими письменами.

    Прямим попередником слов’янської мови став алфавіт, створений великими просвітителями слов’ян – братами Кирилом і Мефодієм.Костянтин (Кирило) здобувши освіту в Константинополі, знав східні мови, латинську, арабську, староєврейську, працював бібліотекарем, викладав філософію у вищій константинопольській школі. Мефодій був управителем однієї  слов’янської провінції у Візантії, а згодом став помічником Костянтина у місіонерській, літературній і освітній діяльності.

     У 862 році візантійський імператор Михайло послав братів у Моравію, де на прохання місцевого князя Ростислава вони повинні були нести службу слов’янською мовою, що мала бути протиставлена латинській мові німецьких місіонерів. «З радістю піду в Моравську землю, якщо мають вони абетку своєї мови. Бо просвіщати народ без письмен його мови однаково, що намагатися писати по воді,» - такою була відповідь Кирила. За свідченням джерел, саме перед від’їздом до Моравії Костянтин розробив слов’янську азбуку.

       Існує два види старослов’янської писемності: кирилиця і глаголиця.. Кириличний алфавіт широко застосовувався в духовній і світській літературі східних слов’ян. Від давньоруського періоду його успадкували три слов’янських народи: російський, український і білоруський.

    Ознаки української  мови фіксуються у пам’ятках, починаючи з найдавніших джерел, датованих ХІ століттям. Існує два погляди на зародження і розвиток української мови: 1) українська виникла після розпаду давньоруської мови у ХІУ столітті; 2) безпосереднім джерелом української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська, розпад якої почався у ХІІ ст…

   Сучасна українська літературна мова пов’язується з конкретною датою – видання «Енеїди» Котляревського у 1798 році. Знаменита поема стала першим друкованим твором, написаним живою розмовною мовою. Ще одна дата вважається доленосною у розвитку української мови – 1840 рік, коли вперше видано твори Т.Г.Шевченка. І хоча на подальшому шляху рідної мови стояли і переслідування, і заборони, і боротьба за державність – все це гідно було винесено, більше того мова відшліфовувалася, збагачувалася , незважаючи на перепони,  і утвердилася як державна.

 

Сторінка друга

 

«НУ ЩО,  ЗДАВАЛОСЯ, СЛОВА…»

ПОЕТИЧНА СТОРІНКА

 

Ведучий:  Мово рідна! Ти ж як море безконечна, могутня, глибинна. Котиш і котиш хвилі своїх лексиконів, а їм немає кінця краю.

    Красо моя! В тобі мудрість віків і пам’ять тисячоліть, і зойк матерів у годину лиху, і переможний гук лицарів в годину побідну, і пісня серця дівочого в коханні своїм, і крик новонародженого; в тобі, момо, неосяжна душа народу – його щирість і щедрість, радощі і печалі, його труд і піт, і кров, і сміх, і безсмертя його. Арфо серця мого! Люблю зажуру пісень твоїх, і невмирущий оптимізм гумору твого, і музику слів твоїх.

 

Ведучий: Мово рідна! Скарб мій єдиний, з тобою я найбагатший і найдужчий у світі, без тебе – перекотиполе, що його вітер несе у сіру безвість, у силу небуття. Твердине моя і захисток, і гордість, і розрада в годину смутку! Люблю тебе і в гніві, коли ти клекочеш вулканами на ворогів, і вбити можеш словом єдиним як блискавкою.

    Люблю і твою ніжність, ласкавість і лагідність, коли ти одним однісіньким словом зігріваєш мов сонце, і підносиш над хмари поміж зорі, і повертаєш до діяння, до життя, наснаго моя і мудрий вчителю мій!

Ведучий: Запрошуємо перегорнути поетичну сторінку, представлену творами наших студентів та класиків української літератури.

 

Триптих про мову

Сплелося тихе надвечір’я

З вогнем багаття у танок.

Тривожною була ночівля.

Дівча гострило свій клинок.

На дивне злото обладунків

Вужами впали дві коси.

Пекучі полум’я цілунки

Торкались гордої краси.

На мить свій погляд, повний люті,

Ворожо до небес звела,

Й вуста, мовчанкою закуті,

Жахливі зронили слова.

Залізний щит нічної тиші.

Пробив страшних прокльонів град.

Мов лезо бритви найгостріше

Рясний був слів тих зорепад.

О скільки ненависті, злості

Лилося в тім потоці слів!

Задала б перцю підлим гостям,

А ворогам – і поготів!

                                        ***

Зігрів її тремтливі руки

Гарячий жар його долонь.

Життя від стрічі до розлуки –

Кохання чистого вогонь.

Обійми пристрасні, зітхання,

Бісівські вогники в очах…

Надії, мрії, сподівання

Все відобразилось в словах.

Таємний шепіт, обіцянки

Кохати щиро і навік, слова пестливі, забаганки –

Злилося все в стрімкий потік.

                                      ***

Сиділа, над колискою схилившись,

Очей не зводила з дитя.

Від денних клопотів стомившись,

Гойдала сонне немовля.

Маля привітно посміхалось,

У теплі пелюшки сповите.

Вона ж сиділа й милувалась

Своїм синочком. Не радіти

Було гріхом. І колискову

Казкову, ніжну, чарівну

У тиху ніч оту зимову

Наспівувала все йому.

Дзвіночком ніжним серед тиші

Лунали лагідні слова.

Турботу й ласку наймилішу

Крізь все життя його несла.

 

О рідна мово! Твоє слово –

Кинджал супроти ворогів,

Закоханих обіцянка медова

І материнська колискова

Для любих дочок і синів.

Анастасія Кабашня.

студентка 521 групи

член студії «Літературна хвиля»

 

Читці

 

Страшні слова, коли вони мовчать,

Коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів

Із них почав, і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше.

Все повторялось; і краса, й потворність

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

  (Ліна Костенко)

 

Не грайся словом. Є святі слова,

Що матері з доріг вертають сина.

Спіши до неї, доки ще жива,

Допоки розум і допоки сила.

Знайди те слово, вічне і земне,

За часом час нам світ перестилає

Минуще все. Лиш слово не мине

І та любов, що смертю смерть здолає.

 

 

                                Мово моя українська,

                                Батьківська, материнська.

                                Я тебе знаю не вивчену –

                                Просту, домашнюю, звичну,

                                Не з-за морів покликану.

                                Ти у мене із кореня –

                                 Полем мені наговорена,

                                Дзвоном коси прокована,

                                В чистій воді смакована

                                Болем очей продимлена,

                                З хлібом у душу всмоктана,

                                 В поті людськім намокнута,

                                З кров’ю моєю змішана

                                 І аж до скону залишена

                               В серці моїм.

                                                      (В.Бичко)

Треба слову радощів додати,

Щоб уміло душу звеселяти

Треба слову мудрості додати,

Щоб зуміло все життя згадати.

Треба слову ніжності додати,

Щоб уміло друзів пригортати.

Треба слову мужності додати,

Щоб воно могло багатим стати.

Та найбільш, я певен, - слову треба –

Хліба солі, та землі і неба.

                                 (М.Сингаївський)

 

Ведучий оголошує поетичний конкурс

Завдання до поетичної сторінки: спробуйте дописати вірш, вставивши пропущені слова.

І варіант

Летіть, летіть, нестримні ……………….

Через усі держави і кордони

Несіть привіт від рідної ……………….

Усім, хто зміг у ………. Зберегти

І землю ту, і …………… ту єдину,

Хто крізь усі негоди і світи

В собі проніс любов до …………………

 

ІІ варіант

Зневажить ……… мамину  - біда,

Котра пустими зробить наші ……………

І ми  ……………. зможем передать

Лиш те, що корені калини сушить.

Я знаю, ………… мамина – свята,

В ній вічний, незнищенний …………. свободи,

Її плекали душі і вуста

Мільярдів. Це жива ……….. народу

 

Сторінка третя

БАРВИ РІДНОГО СЛОВА

 

Ведучий:  Розмаїте і щедре наше українське слово. Мабуть, не всім відомо, що на Міжнародному конкурсі мов у 1934 році наша рідна зайняла третє місце після французької та перської, а за барвистістю  посіла друге місце. На підтвердження пропонуємо послухати оповідання про багатство українського слова.

Учасник:  Було це давно - ще за старої Австрії. В купе швидкого потягу Львів - Відень їхали чотири пасажири: англієць, німець, італієць і наш українець. Говорили про різне і нарешті почали -   про мови: чия мова краща, багатша, котрій належить світове майбутнє. Самозрозуміло, кожний вихваляв свою мову!

    Англієць заявив, що Англія - це країна завойовників і великих мандрівників, які славу її мови рознесли по всьому світу. Англійська мова - це мова Шекспіра, Байрона. Діккенса, Ньютона, Дарвіна та інших великих письменників і науковців. Очевидно - англійська мова

- це світова мова!

     Гордовитий німець відразу заперечив, бо німецька мова - це мова двох імперій: Великонімеччини та Австрії. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова славетних Шиллера. Кафки, Вагнера, Гете і Гейне. І тому тільки німецькій мові належить світове майбутнє.

     А італієць, посміхаючись, сказав: "Ви обидва не маєте рації. Моя мова - мова сонячної Італії - це мова музики, мова кохання - а про кохання мріє кожен. Італійською мовою написані славетні твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні та інших великих італійців. Ні, тільки італійська мова може стати провідною мовою в світі!"

     А наш українець - по довгій мовчанці сказав: "Я міг би. панове, як і Ви, хвалитись, що моя рідна мова - це мова незрівнянного сатирика Котляревського, безсмертного генія Тараса Шевченка, неперевершеного в світі лірика Лесі Українки, великого титана Франка. Я міг би назвати багато славних імен свого народу, але не тому суть! Ви ж нічого не сказали про саме багатство і можливості Ваших мов. А це найважливіше! От, скажімо, чи могли б ви у своїх мовах написати невелике оповідання, в якому би всі слова починалися з тієї самої літери?!"

• О ні! Це неможливо - заявили всі.
• Ось, на ваших мовах це неможливе, а в нашій - це зовсім просто! Назвіть якусь букву, - звернувся він до німця.
• Хай буде "П", - сказав той.
• Добре. Оповідання буде називатися

Перший поцілунок

Популярному перемишльському поету Павлу Петровичу Подільчаку прийшло по пошті приємне повідомлення:

• Приїздіть, Павле Петровичу, - писав поважний правитель Підгорецького повіту ПолІкарп
  Пантелеймонович Паскевич, - погостюєте, повеселитись!
• Павло Петрович поспішив,
  прибувши першим потягом.

      Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв

приїжджого поета. Потім під'їхали поважні персони - приятелі Паскевичів.

     Посадили Павла Петровича поряд панночки - премилої Поліпи Полікарпівни. І поговорили про політику, погоду, Павло Петрович прочитав підібрані пречудові поезії. Поліна Полікарпічна програла прекрасні полонези, прелюдії. Поспівали пісень, потанцювали падеспан. польку...

Прийшла пора - попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу. пільзнерського пива. Принесли печених поросят, приправлених перцем півників, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливою, пироги, присмажені пляцки... Потім прислуга подала пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок.

    Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку.

Поліна Полікарпівна попросила прогулятися по Підгорецькому парку, полюбуватись природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла підхмеленому поету. Походили, погуляли...Порослий папороттю прадавній парк подарував парі приємну прохолоду...Повітря п’янило принадними пасовищами...Посиділи, помріяли, позітхали, пошептали, пригорнулися. Прозвучав перший поцілунок...

• прощай, парубоче привілля! Прийдеться поету приймакувати.

 

Ведучий:   Що ж , саме після почутого доречно буде оголосити   конкурс на складання монофону – невеликого тексту, в якому всі слова розпочинаються на одну літеру. Пропонуємо бажаючим папір та ручки.

 

Сторінка четверта

ЗАПАЛИ СВОЮ СВІЧКУ

ВЕДУЧИЙ: У слова свої закони вічно мінливого руху

                       У слова свої ознаки світла, тепла і ваги,

                       Слово – клітина мислі, артерія сили духу.

                       Тільки воно єднає різні людські береги.

Ведучий:  Наступна сторінка нашого журналу – трибуна слова, з якої зазвучать роздуми над мовною проблемою в Україні. Зі своїми думками поділиться член клубу «Журналіст» Ксенія Рибакова.

 

Учасник;Однією з найактуальніших проблем сьогодення є збереження в Україні української мови.. Скільки б не вихваляли ЇЇ співучість чужоземці, скільки б не возвеличували її у своїх творах земляки, а значна частина українців розмовляє російською, або ж, правильніше стверджувати, російським суржиком. Таку тенденцію особливо помітно у великих містах та на сході України. І це незважаючи на сімнадцять років незалежності нашої держави. Деякі політики, засліплені бажанням мати якнайбільше голосів виборців, перед кожними черговими чи позачерговими виборами обіцяють зросійщеним українцям дві державні мови, аби не «утруждали» себе вивченням однієї державної - української, проголошеної статею 10-ю Конституції України.

В чому ж причини такого становища української мови, яке, на мою думку, веде до ЇЇ занепаду? Причин^ багато, серед них і знищення рідної культури, що посідає найвагоміше місце у цій проблемі. Культура нації - це основа індивідуальності народу, його особлива риса, що вирізняє серед інших народностей. Мова - головна складова культури. Внаслідок столітніх утисків української культури, її заборони, переслідувань і репресій визначних діячів, українці почали втрачати інтерес до власної культури, забуваючи, хто ж ми такі.

Зараз українці, на мою думку, наскільки заглибились в буденність, що їм стало байдуже, якою мовою розмовляти. Вони просто «пливуть за течією»: з рідними розмовляють своєю українською мовою, в колі друзів чи колег по роботі - російською. Мовляв, так зручніше. А хіба друзі чи колеги по роботі росіяни за національністю, котрі щойно приїхали з Росії? Припустимо, що росіяни, та, переконана, вони вже багато років проживають чи навіть народилися в Україні, то чи не завадило б їм вивчити мову тієї держави, в якій живуть? Наша ж власна байдужість до рідної мови вказує на те, що ми не відчуваємо себе справжніми українцями, бо нам байдуже наше національне коріння.

Я вважаю, що для збереження і процвітання рідної мови потрібно, перш за все, пробудити в кожному з нас українську душу, почуття національної свідомості .По-друге, необхідно ввести мову в буденне життя простого українця, росіянина чи білоруса, що проживають в Україні через засоби масової інформації, пропагуючи, ненав'язливо, українську культуру, як минулу так і сучасну, історію, мову. На щастя, зараз на телебаченні можна побачити навіть ролики з пропагандою рідної мови, та, на жаль, так мало справді українських кінофільмів чи телевистав. Приємно слухати перший канал національного радіо та радіоканал «Культура», та чи багато українців вмикають радіо?

Древній мислитель Конфуцій казав: «Замість того, щоб нарікати на темряву, запали свою свічку». Отож, кожен українець повинен задуматися над проблемою збереження рідної мови і, «запаливши свою свічку», зробити так. Щоб нашадки отримали її в спадок ще кращою і , як коштовний камінь, понесли у віки.

 

Сторінка п’ята

ТЕАТРАЛЬНА СТОРІНКА

 

Ведучий:    Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

                     Я питаю в книжках, роззираюсь на кожній сторінці,

                     Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

                     Коли ми, українці, забули, що ми – українці?

Ведучий:    І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,

                     І що є у нас думка, яка ще од Байди нам в’ється,

                     І що ми на Вкраїні таки український народ,

                     А не просто населення, яке це у звітах дається.

Ведучий:    І що хміль наш – у пісні, а не у барилах вина,

                     І що щедрість в серцях, а не лише в крамничних вітринах.

                     І що є у нас мова, і що українська вона,

                     Без якої наш край – територія, а не Вкраїна!

Ведучий:    Українці мої! Дай нам , Боже, і щастя, і сил,

                     Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина,

                     Тільки ж хтось ж колись небо нахилить до Ваших могил,

                     Як не зраджена Вами, зневажена Вами Вкраїна?

Ведучий:  На сторінці п’ятій, яку назвемо театральною, зустрічайте знайомих вам героїв п’єси Михайла Старицького «За двома зайцями».

 

Голохвастов: Свирід Петрович Голохвастов, собственной персоной. Міня чісто увесь Кійов знаєт... Міня вєздє прінімают как сваво, потому шо люблю б праходку с образованими людямі ходіть. Ногі чоловіку, відітє, для того дадені, штоб ними бити землю, потому вони й растуть не з голови.

   О. Проня Прокоповна! Моє серце розпалилось, мов у щипсі, поки я дожидався мамзелю!

Проня. Мерсі, мусью!

Голохвастов: Не угодно лі баришні покуріть папіроски?

Проня: Возьму. Мінє так солодке обридло. Кожиного дня у нас вдома ласощів етих разних, хоч свиней годуй! Я ще больше люблю пальсини, нанаси...

Голохвастов: Сю мінуту видно у вас , Проня Прокоповна, не простий, а образованний скус!

Проня: Якби мінє модрііша публіка, то я б себе показала!. А то з кем тут зайтись - необразованность одна! От только с вами маєш прІятность!

Голохвастов: Проня Прокоповна, а в тіятрі любите?

Проня: Люблю. Знаєте акробати занятіщі такі мінє! Такі красиві мужчини. А удньом я люблю гулять в Царском саду з книжкою непрєменно і читать, бо так приятно под дубом романи читать...

Голохвастов:. А які ви читали?

Проня. «Кровавую звезду», «Чорний гроб».

Голохвастов: Да, ето занятні, но я вам рикомендую одін раман , вот раман так раман! «Битва руськихз кабардинцями!», «Матильда чилі - хранцюзька гризетка». Антересні, доложу вам!

Проня:  Неприменно почитаю. А ви приходьте завтра к нам безпременно, я вас родителям адрикомендую.

 

 

Ведучий: На цьому наша театральна сторінка не закінчилась. Зустрічайте осучаснених героїв київського Подолу. Чи не впізнаємо ми, на жаль, в них самих себе?

 

Голохвастов.    Я без базара Свирід Петрович Голохвастов - кароче Сеня Голий. Міня, кароче, всі нормальні пацани в окрузі знают, потому шо я тіпа всігда вмію з ними добазаритись. Кароче, ноги мужику для того тре, шоб главне не нарватись ними на торпеду со старта, потому й вони растуть не з голови. Кароче, тре знать з ким тусоватись, куда подкачати, кого загрузити - і всьо будєт чікІ-пікі.

О. Пронька! Блін скіки можна ждать? Мені вже впадло тут мерзнуть!

 Проня.   Прикинь, купувала сігарети, то прийшлося паспорт показать. Та ще й «Парламент» кончились, прийшлося «Пріму» брать. Будеш?

Сеня.    Ну і вкус у тебе! Ладно, давай, які вже є! Ну шо, де тусоватись будем? На паті в «Форсаж» завалимо, чи в казіно гульньом?

Проня. .   А , може , на балет сходимо? Там, кажуть, такі обалдєнні мужики!

Голохвастов.   Ну ти Пронь, гоніш! Нікакого кайфу! Луче вже в кіно!

Проня: Сень, давай сходимо на « Любов по- італьянськи» або «Любов-марковь»!

Сеня:   Не канает. Фуфло! Отстой!  Луче на «Американський пірог» чи «Бальшая ризня бинзопилой на Диком Западе»! А ше , кажуть «Піла -5» - крутий фільм - отпад!

Проня:   Сеня, а я тебе з предками хочу познакомити. Приходь на вік-кенд в неділю.

Сеня: Отпад так отпад!

 

Ведучий: Неважко помітити, що низький рівень володіння мовою призводить до низької культури, і навпаки – низький культурний рівень людини потребує низького мовного стилю. Тоді лунає з вуст і суржик, і так званий молодіжний сленг, а ще гірше вульгаризми.  Тільки брак знань і органічної потреби культури мови могли створити такий мовний бруд. Недарма кажуть, що межі  мови людини означають межі її світу.. Пам’ятаймо, що шлях морального очищення пролягає через слово. Наше слово – свічадо нашої душі.

Ведучий:

                                          Народе мій, дитино ясночола,

                                          Живи й орудуй мовами всіма,

                                          Бо кожна мова – твого духу школа,

                                          Твоєї правди – золота сурма.

                                          Вклонись перед зорею світовою,

                                          Що пломеніє, наче сонця креш,

                                          Та не молися мовою чужою,

                                           Бо на колінах стоячи, умреш.

                                                                                    (Дмитро Павличко)

 

Сторінка шоста

У МОВОМИСЛЕННІ – ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ

Ведучий:  «У мово мисленні кожної людини – здоров’я всієї нації», - так стверджує у своєму дослідженні член клубу «Журналіст» Василь Слободяник.

 

 Учасник:    «Будь який народ хоче бути не тільки ситим, а й вічним… Безсмертя народу – в його мові».

   Ці слова Чінгіза Айтматова ще раз підтверджують, що мова – це духовний оберіг кожної нації. Це те поле, яке захищало нас впродовж тисячоліть і яке захищатиме нас надалі. . Кожна людина повинна дбати про культуру власного мовлення, а відтак про високу культуру власного мислення і пам’ятати, що саме у мовомисленні -  здоров’я кожного з нас і майбутнє всієї української нації.

    Психологами вже доведено, що спілкування рідною мовою, спів українських пісень є найкращими методами звукотерапії, оскільки таким чином генеруються вібрації, які є цілющими для організму людини, для всіх його органів і систем.

   Рідна українська мова – це аура для розквіту нашої нації. Вчені-фізики довели, що коли ми послуговуємося чужою мовою, то стикаємося із відчуженням на духовно-енергетичному рівні. А це спричиняє неадекватну поведінку людини. Коли ж ми розмовляємо рідною мовою, індукуючи і сприймаючи постійні енергетичні потоки однієї частоти, ми проходимо своєрідну терапію, оскільки мова – це енергія, яка підтримує в гармонії фізичний і психоемоційний стан людини. Коли ж людина перебуває на іншій, «чужій» частоті , то як наслідок  вона виснажується, втрачається гармонія і це призводить до стресових ситуацій і фізіологічних захворювань.

   Ви запитаєте, як же тоді  бути з вивченням іноземних мов? Виявляється, коли ми вивчаємо інші мови, то доторкаємось до енергетичного поля інших культур і в цьому разі не зустрічаємо опору, бо мотивація є позитивною : вивчаємо чужі мови, усвідомлюючи належність до своєї. При цьому ми отримуємо навіть додатковий енергетичний потенціал.  Коли ж людина свідомо зрікається рідної мови, або ж опускає її до рівня суржику, а ще гірше сленгу – то втрачається природній баланс енергії, порушується силове магнітне поле і людина стає беззахисною перед хворобами, зомбуванням і маніпуляціями на півсвідомому рівні. Отож виходить, спілкуючись рідною мовою, ми стаємо сильнішими. Хоча і рідне слово може зашкодити. В народі вірять , що словами можна  приворожити, заклясти, навіть вбити людину. Це ще раз підтверджує , що мова має своєрідну енергетику.  . 

   Вчені також доводять, що допоки народ зберігає свою мову, він зберігає і свою землю.. Втративши мову, народ втрачає енергетичну підтримку землі і, як наслідок, енергетика цього регіону руйнується під впливом чужої мови. Все це відбувається повільно та непомітно, а тому цей процес важко запідозрити і простежити. Наслідки цього руйнування катастрофічні, що підтверджує екологічне становище деяких  регіонів України, зокрема Луганської, Донецької, Дніпропетровської областей. Недарма кажуть, що Чорнобилю передував духовний Чорнобиль – відмова покоління українців від рідної мови, культури, традицій  втрата духовності.

   Отже, українська мова – це не тільки пісня матері над колискою дитини, це не тільки мова наших предків, яку ми маємо повернути з історичних глибин нашої пам’яті. Це генетичний код, це